Глава 6

Кров бризнула з новою силою.
- Я отримав це, чи не так?! – пролунав самовдоволений голос.
Барабанщик в цей час намагався сфокусувати зір на своєму супротивникові. Але картинка ставала дедалі не чіткішою і поволі почала згасати. Він ще встиг почути звуки кроків та те, як Карвен скрикнув від здивування. Але за тим все перетворилося на калейдоскоп. Це продовжувалося не довше хвилини, доки одна тінь не направилася в його сторону. Він відкрив очі та зміг нарешті розрізнити обличчя Тобіна, що сидів поруч із другом та ворушив його за плече:
- Ти в порядку?
- Так, нормально, - слабко відповів Ді-Бой, він нарешті помітив розбиту губу басиста. – А ти…
- Ну мені менше дісталося за нього, - проговорив він швидко. –Давай, треба забиратися звідси.
Ді-Бой піднявся на ноги та побачив Карвена, що шкутильгав у протилежний бік. Його костюм був брудним. Кобі стояв посередині між ними, ніби ніяк не міг вирішити за ким же йому слідувати.
- Давай, - проговорив барабанщик йому без емоцій, - ми повертаємося в автобус.
- Я… ви… ідіть без мене, - кволо відізвався Кобі.
Карвен зупинився на секунду, почувши ці слова. Він обернувся та на його закривавленому обличчі знову з*явилася самовдоволена гримаса. За тим він продовжив свій шлях. Кобі пішов за ним. В Ді-Боя від подиву відвисла щелепа:
- Не може бути… він не міг цього зробити… не міг…
- Він вже зробив, - похмуро відказав Тобін, проводжаючи їх гнівним поглядом. – Я не знаю що сказати.
- Ну… ми… ми підемо за ними… - почав Ді-Бой.
Але Тобін мотнув головою:
- Ні. Сьогодні ми більше нічого не можемо зробити. Треба повертатися.
Ді-Бой проводив дивним поглядом Карвена та розвернувся до автобусу. Вони повільно йшли тою ж самою дорогою, якою кілька хвилин назад у зворотньому напрямку йшов він сам. Ніхто не знав що казати, тому друзі йшли мовчки. Коли вони наблизилися, Ді-Бой підняв голову, і побачив у одному з вікон шоковане обличчя Хортона. Він знав, що в гітариста ті ж самі враження від того, що сталося – вони так само чітко відображувалися на його обличчі, як і на їх власних.
Сцена в автобусі була неповторною. Ді-Бой розбухав та кричав, кров уже не тікла з його носа і встигла трохи підсохнути на його обличчі; в той час як Хортон і Тобін просто сиділи, дивлячись на килимову підлогу з виразом справжнього потрясіння. Пройшло три години від того часу як сталася та бійка на стоянці, але Ді-Бой і досі був роздратованим:
- Він обрав цього ублюдка замість нас… Не можу повірити… Просто не можу повірити…
- В нас завтра концерт, - промовив тихо Тобін.
Ді-Бой обернувся до нього:
- Ми туди не поїдем.
- Я думаю, ми маємо поїхати, - слабко обізвався Хортон, який виглядав насправді виснаженим, - просто останнє шоу, знаєте… А потім ми повідомимо про наш вихід з гурту.
- Що? І залишимо PR Кобі? – збентежився Ді-Бой.
Хортон поклав руку йому на плече:
- Зараз ім.*я PR все одно заплямовано. Дозволимо йому залишити це собі.
- Ми зробимо це, - почувся голос, і Ді-Бой із Хортоном враз обернулися до Тобіна. Він дивився у вікно, в його очах був дивний вираз. Вони ще ніколи не чули, щоб він говорив так впевнено та голосно. Навіть барабанщик не посмів сказати щось супроти нього.
- Добре, так і зробимо… Один останній концерт. А потім все закінчиться.